Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

Лисогірська, Червоної Вежі та решти міст. Отже, щойно реципієнт почне самостійно творити, його донор просто зникатиме, як це сталося з Мироном? Просто розчинятиметься в часі, а разом із ним − усі згадки про нього, усі сліди перебування в Країні?

Країну загрожено.

Хто наступний?

Треба терміново повертатися. Метр уже зрозумів, що сталося. Він уже не міг повернути юнака. Залишалося тільки шукати спосіб порятунку інших, тих, для кого ще не все втрачено…

− Не може бути! Юлія Альданова?

Я як стояла посеред Книгарні з якимось томиком у руках, так і заклякла…

Переді мною хтозна звідки виринув високий, гарний, усміхнений хлопець, якого я відразу ж упізнала.

Так, це він. Помилки не могло бути. Це Матвій. Читачі в Реальності і в Країні завжди мають однаковий вигляд.

Мабуть, тієї миті я була схожа на ідіотку: кліпала очима й не здатна була вичавити із себе й слова. Зустрічі «незнайомих знайомців», як-то Таня чи Денис, мене вже не дивували. Але Матвій − зовсім інша річ. Він, виявляється, весь час ходив десь поруч? І з ним мене звела якась сила.

Та раптом у мене виникла неприємна думка. Стоп: перші двоє − реципієнти, а юнак же − мешканець Країни. Отже, у його житті, хай там як, має статися неприємна подія, яку свого часу пережила і я сама. Не слід зайвий раз нагадувати, яка саме.

Я пильно дивилася на хлопця. На вигляд йому було стільки ж років, скільки тоді, коли ми вперше зустрілися в Нічгороді. Й оскільки зараз він живий-здоровий, то все в нього ще попереду, і, до речі, відбутися має зовсім скоро, тобто до зрілих літ він не доживе. Хоча, судячи з вигляду, Матвій належав до тих людей, вік яких важко визначити. З однаковим успіхом йому зараз можна дати як двадцять років, так і під сорок.

Я думала про жахливі речі, але сприймала їх уже якось зовсім буденно. Мене майже не лякало, що доволі симпатичний юнак у розквіті сил, який, певно, хоче жити, любити, бути щасливим, приречений пережити якусь страшну подію, впасти в кому, з якої точно ніколи не вийде. Натомість я розмірковувала, коли ж це станеться: завтра чи через десять років.

Та, зрештою, чи не все одно? Ліє, поглянь на себе. Що з тобою сталося? Ти перестала думати про життя, як звичайні, нормальні люди? Хто ти?!!

А Матвій ніяк не міг замовкнути.

− Я мало не до дірок зачитав «Відтінки чорного». Це неймовірна книжка. Навіть гадки не мав, що автор цього шедевру − така юна й симпатична дівчина.

О, зовсім забула. Так, я видала свій роман і назвала його «Відтінки чорного». Так, я, мабуть, трохи замолода для тих думок, які в ньому виклала. А ще я вже не така потворна, як раніше (тому не варто обвинувачувати Матвія в лицемірстві), бо вже місяці три, дякуючи Олеговим знайомствам, відвідувала приватну косметичну клініку, де мені робили різноманітні процедури: обробляли шрам лазером, ставили якісь компреси, щось там колупали. Усе це мало вкрай незрозумілі назви, які я навіть не пробувала запам’ятати. Результат приголомшливий (принаймні на перший погляд). Шраму вже майже не видно: він не такий чіткий, зблід і звузився. А ще я навчилася вдало його приховувати під шаром косметики.

Та більшу роль, мабуть, відігравала все-таки сила навіювання. Я повірила, що вже не така потворна, стала впевненішою в собі, тому в це повірили й решта людей.

Чому я на це наважилася? Адже й раніше мама пропонувала звернутися по допомогу до лікарів, але я відмовлялася. Спершу посилалася на брак коштів, але рідні казали, що це не проблема, знайдуть, якщо треба, позичать, аби лише я стала щасливою. Та це мене не переконувало. Що ж змінилося?

Зараз я точно знаю, що мені допомогла моя книжка. Так, саме вона. Раніше я ніби діставала якесь мазохістське задоволення, вважаючи себе непотрібною, ущербною, другорядною. Я відчувала фізичний біль і хотіла відчувати ще й душевний. Я ловила на собі співчутливі погляди, і мені це аж наче подобалося. Мені подобалося лякати людей, дивувати, спантеличувати. Я повільно себе нищила. Чому я це робила? Я не знаю відповіді. Та коли почала творити, мені одразу полегшало. Спочатку, і я вже про це казала, помітила, що коли пишу, то навіть фізичний біль відступає. А потім, коли вже роман був готовий і я вирішила його надрукувати, збагнула, як сильно хочу жити, до того ж повноцінно. Я зрозуміла: щоб випустити свою дитину у світ, маю дати раду й мамі, тобто собі. Мій роман учив любити життя, незважаючи на те, що навкруги вирує чорна смерть − чума; що кояться жахливі речі й знецінюється все: почуття дружби, родинні стосунки, кохання. Та герої «Відтінків чорного» завдяки загадковому Іоану таки навчилися це життя любити. Бо воно має безліч відтінків, воно як веселка. І заслуговує, щоб його цінували. А смерть − вона просто чорна, а чорний немає відтінків.

Щось схоже зрозуміла і я. Якби не Метр, якби не його досвід, хтозна, чи дійшло б це до мене, чи я б і далі повільно себе убивала. І я вирішила, що житиму. Тож перед тим як відправити рукопис у видавництво, сама звернулася до мами з проханням допомогти мені знайти кваліфікованого лікаря.

Як же вона зраділа! Розповіла про це Олегові, який того ж дня відшукав через якихось знайомих хорошого фахівця, а вже наступного дня я відбула свою першу процедуру.

Біла смуга в житті тільки почалася, а везіння вже просто переслідувало мене. Події так стрімко розвивалися, крутилися, мов картинки в калейдоскопі.

Остаточно вичитавши свій роман, виправивши деякі огріхи, здебільшого орфографічні помилки, я наважилася й надіслала його до видавництва. Обрала чомусь «Палімпсест», одне з найрозрекламованіших і найпопулярніших у нашій країні видавництв. Там, до речі, друкувався й Денис, а також побачила світ Танина «Подорож до Країни».

Я знайшла в Інтернеті адресу видавництва, написала супровідного компліментарного листа. Не забула додати, що розумію, які заклопотані його редактори, адже через них проходить величезна кількість творів, серед яких є безліч не дуже вдалих. Згадала, що я лише початківець, та дуже сподіваюся, що знайдеться хтось, кого мої думки зможуть зачепити. Подякувала наперед і попросила відповісти бодай у двох словах, навіть якщо твір їм не сподобається й вони не вважатимуть за можливе його видавати.

Роман я гарненько упакувала, відіслала і… пішла на чергові процедури в лікарню, не надто сподіваючись на успіх.

Мабуть, розумний, а головне